Історичний календар Вишгорода. Смерть Володимира Великого та вбивство князів Бориса і Гліба

15 липня сповнюється 1007 років від дня смерті Великого київського князя Володимира Святославовича, онука Великої княгині Ольги, князя, який залишив по собі невмирущу славу і показав, як може змінити людину віра християнська! Відомо, що до прийняття християнства жорстокість і нетерпимість були притаманні Володимиру. З висоти прожитих цивілізацією років нам легко нагадувати, засуджувати і таврувати злочини і злодіяння, вчинені князем Володимиром в період його «дохристиянського» життя. Однак якщо ми уважно почитаємо літописи, то переконаємося, що для того часу це не було чимось незвичайним. Убивства, грабежі і насильство були справою звичайною, якщо не сказати буденною.

Язичницькі серця не знали любові в Божественному сенсі цього слова, їх не зачіпали людські сльози, їх не зм’якшували ніякі благання.

Після прийняття християнства князь Володимир розпустив гарем, залишившись з єдиною законною дружиною Анною, заборонив людські жертвоприношення, щедро роздавав милостиню і не гидував трапезувати з жебраками, якими незабаром наповнився княжий двір. Більш того, князь навіть скасував смертну кару. За його ж словами: «Не караю — гріха боюся». І синів своїх Бориса і Гліба святий рівноапостольний Володимир, який здобув Благодать Духа Святого, виховав в такому ж священному трепеті до слова Божого і любові до Господа.

Великий князь київський Володимир Святославич одружувався вісім разів, востаннє — у 1012 році, коли поховав свою порфірородну дружину Анну. Від двох шлюбів з християнками синів не мав, всі вони — загалом тринадцять, народились в «поганський» період його життя, коли нерозбірливий у зв'язках князь ставав батьком часом з різницею у кілька місяців, а то й тижнів. Володимира не пережили четверо, решта стали його посадниками по княжих містах Русі: Святополк від «грекині» — у Турові, Ярослав від Рогнеди полоцької — у Новгороді, Мстислав від «чехині» Аделі — у Тмуторокані, Святославу від іншої «чехині» Малфріди батько дав Вручень (нині Овруч Житомирської області), синам від «болгарині» Анни, дочки візантійського імператора Романа ІІ, Борису і Глібу — Ростов та Муром відповідно.

Ставши за реформою Володимира намісниками великих територій, його сини, а подекуди вже і внуки, прагнули відчувати себе їх володарями, подібно до своїх попередників, місцевих племінних династій, яких вони фактично замінили, а не тимчасовими службовцями, що отримали взамін бенефіції. Не було серед княжичів і певності кому з них перейде у спадок київський стіл — автор «Повісті минулих літ» натякає, що Володимир мав намір передати його одному з молодших синів — Борису. Але третини доходів — решта відправлялась у Київ, для встановлення сильної влади на місцях, очевидно, бракувало.

Першим, якщо вірити західним джерелам (київські про це не згадують), у 1012 чи 1013 році збунтувався Святополк, котрий за підтримки своєї дружини-польки і її духівника Рейберна, начебто готував заколот, аби відвернути Руську церкву від Константинополя. За іншою версією він виявив непокору через переведення по смерті Вишеслава з Ростова у Новгород Великий молодшого за себе Ярослава. Як би там не було, усі троє — Святополк, його дружина і Рейберн, були кинуті у в'язницю, з якої їх звільнили завдяки тестю Святополка краківському князю Болеславу Хороброму, що вже зібрався йти війною на Русь. Але до Турова не повернули — Володимир вирішив посадити норовливого сина поближче до себе, у Вишгороді.

Князь новгородський Ярослав також виявив непокору батькові у 1014 році, коли відмовився платити дві третини податей Києву. У відповідь Володимир виділив у Новгородській землі Псковський уділ, де посадив Судислава і вже було зібрався зі своєю дружиною йти на Новгород, давши розпорядження: «Розчищайте шлях і мости мостіте»,— бо збирався він іти на Ярослава, сина свого, але розболівся. Як пише літопис: «Коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав послів за море і привів варягів, боячись отця свого. Але бог не дав дияволу радості. Володимир бо розболівся, а в сей час перебував у нього син його Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса, а сам слабував вельми, і в сій же болісті він і скончався місяця липня у п’ятнадцятий день.». Князь Володимир лишався у своїй резиденції в Берестові (нині частина Києва), де й помер 15 липня 1015 року.

Щоб приховати смерть великого князя, доки з походу на Лівобережжя не повернеться Борис, Володимира поховали в Десятинній церкві у Києві таємно, вночі. Розібравши між покоями поміст, його тіло загорнули в килим та мотузками опустили на землю. І, поклавши тіло на сани, відвезли його, і поставили труну у Десятинній церкві, яку він сам і збудував. Коли ж довідалися про це люди, то зійшлися їх безліч. І оплакували його бояри, як заступника землі їхньої, а убогі — як заступника і годівника.

Як пише літописець: «Він є новим Костянтином великого Риму, що охрестився сам і охрестив люди свої, — і сей так учинив, подібно йому. Якщо бо раніш пробував він у поганстві, скверної похоті прагнучи, то потім же старався він про покаяння. Як ото говорив Павло апостол: «Де ж умножився гріх, там стало вповні благодаті». Бо якщо раніш, у невігластві, були в нього деякі гріхи, то потім спокутувалися вони покаянням і милостинями».

Однак новини швидко дійшли Вишгорода. Святополк за допомогою спільників захопив князівську казну та, як пише літописець, «перекупив киян» — Володимирових старших дружинників і духовенство.

Бориса звістка про смерть батька застала на ріці Альта (поблизу сучасного Борисполя), за день переходу до Києва, куди він повертався, так і не знайшовши печенігів. Дружина намовляла його взяти отчий стіл силою, але він відмовився, визнавши старшинство Святополка: «Якщо батько у мене помер, то нехай цей брат буде мені замість батька». Та це не вберегло Бориса.

Розуміючи хисткість свого положення, Святополк двічі надсилав убивць до полишеного військом брата — спочатку чотирьох вишгородських бояр (Талець, Єлович та Ляшко) на чолі з боярином Пуштою, які 24 липня 1015 року покололи Бориса списами і ще ледь живого повезли до Києва, після чого «окаянний Святополк ... послав двох варягів, прикінчити його».

Святополк і Борис були зовсім різними людьми.

Народившись в язичництві і мало чим відрізняючись від свого оточення, Святополк прийняв християнство вже в зрілому віці. Побожністю він не відрізнявся і хрестився радше за політичними мотивами, аніж за особистим переконанням. Походження княжича вельми туманно – його мати до співжиття з Володимиром була черницею, але разом з тим мала дуже ефектну зовнішність. Вона сподобалася брату Володимира Ярополку, який вчинив цілком традиційно для того часу – зробив жінку своєю наложницею, незважаючи на обітниці цнотливості, дані нею при постригу. Від цього зв’язку народився Святополк. Але ще коли він був в утробі матері, Володимир у боротьбі за владу убив Ярополка і зайняв Київський престол. Все майно брата, в тому числі – і красуня-наложниця, перейшло переможцю. Володимир взяв жінку в своє оточення, зробив фавориткою, а ще ненароджене дитя проголосив власною дитиною.

Однак князь так і не зміг полюбити свого прийомного сина. Спочатку – за те, що він був нагадуванням про вбитого брата, потім – за те, що не виправдав його сподівань. Святополк ріс грубим воякою і не володів тими якостями, які повинен мати державний діяч. Інша справа – Борис і Гліб. Вони народилися після Хрещення Києва, і їхнє дитинство проходило вже в зовсім іншій атмосфері: Київ піднісся до рівня європейських міст, налагодилися зв’язки з Візантією і Болгарією, в столицю Русі приїжджали проповідники, вчені та місіонери. Молодші Володимировичі отримали гарну освіту, але найголовніше – вони зросли за батька-християнина, якому вдалося прищепити синам начатки щирої віри і любов до євангельських ідеалів. Подорослішавши, Борис і Гліб стали вірними соратниками Володимира, виконували найбільш відповідальні доручення князя. При цьому святих братів відрізняла простота і доступність, вони не хизувалися своїм походженням, з усіма були привітні, і така поведінка дуже швидко дозволила їм здобути повагу народу і бояр.

Є деякі підстави вважати, що хреститель Русі всерйоз подумував над тим, щоб передати престол Борисові. Але не встиг…

Молодшого з святих мучеників, князя муромського Гліба, вбили по дорозі в Київ. Йому було відправлено лист з проханням терміново з’явитися в столицю. Старший брат Ярослав довго відмовляв Гліба від цієї поїздки, але той не вірив, що у Святополка підніметься рука здійснити друге вбивство.

Проте сам Святополк думав інакше – він вважав, що Гліб буде мстити за брата, і хотів вирішити цю проблему раз і назавжди.

Назустріч Глібу він послав найжорстокіших головорізів, які тільки були в його дружині. Вони вистежили Гліба в п’яти верстах від Смоленська, коли той плив униз по Дніпру у своєму човні. Але княжу кров проливати вони не ризикнули: убив княжича його власний кухар, якому посланці Святополка пообіцяли зберегти життя.

Скоївши злочин, вбивці закопали тіло мученика на березі Дніпра, поклавши в простий дерев’яний ящик.

Крім Бориса і Гліба від рук Святополка загинув ще один брат – Святослав. Його з сімома синами зарубали, коли він ховався в Карпатах.

Але братовбивцеві не судилося довго княжити у Києві – проти нього виступив брат Ярослав, який пізніше отримав прізвисько Мудрий. Він став месником за братовбивство, згідно руським літописам і «Сказанню про святих Бориса і Гліба», якого скандинавська «Сага про Еймунда (Рінгссона)», командувача варязьких найманців на службі новгородського князя, навпаки, називає ініціатором усобиці і вбивцею свого брата Бурислейфа (Бориса).

Отримавши від сестри Предслави звістку про вокняжіння Святополка, Ярослав з військом — тисяча варягів і зо три тисячі новгородців, рушив на Київ. Святополк зібрав «воїнів без числа, і русів, і печенігів, і виступив супроти нього». Брати зійшлись біля Любеча неподалік Чернігова, де простояли по різних берегах Дніпра один навпроти іншого три місяці.

Вже коли почались перші заморозки, на світанку, імовірно 26 листопада, у день Юрія-Георгія Побідоносця, християнського патрона Ярослава Володимировича, новгородський князь переправився на інший берег ріки, і, скориставшись тим, що руські і печенізькі загони розділяло озеро, у «січі лютій» розбив обидві частини переважаючого війська супротивника поодинці.

Наприкінці того ж дня або, скоріш, наступного, 27 листопада 1015 року, Ярослав «сів на столі отчім у Києві», який піддав такому погрому, що аж «погоріли церкви».

У 1018 році Святополк, на цей раз з Болеславом Хоробрим, знову виступив проти Ярослава і 23 липня вщент розбив брата у битві над Західним Бугом (поблизу сучасного містечка Грубешів в Люблінському воєводстві, Польща).

Йому дістався Київ, куди з польським військом він увійов 14 серпня, його тестю — Червеньські міста, київські скарби, за якими наглядав перший священик Десятинної церкви Анастас Корсунянин, Ярославові бояри і сестри, одну з яких — Предславу, Болеслав зробив своєю наложницею.

Коли через рік Ярослав з найманим військом знову підступив до Києва, захищати стольний град Святополку не було з ким — вороже прийняті киянами польські дружини вже повернулись на батьківщину. Він втік до печенігів, з якими невдовзі повернувся, але у той же день — 24 липня 1019 року, і майже на тому ж місці — на ріці Альта, де чотири роки перед тим вбили його брата Бориса, був розгромлений, втратив, як пише літописець, розум і втік десь «межи чехи і ляхи», де й загинув.

Цього ж року за наказом Ярослава Володимировича розшукали тіло Гліба і перепоховали поруч з Борисом у Вишгороді у церкві Святого Василя.

Як бачимо і в цій трагічній історії, яка, однак, привела до прославлення князів Бориса і Гліба як перших руських святих, Вишгород був також на вістрі подій, спершу в негативному сенсі, а потім як місце поховання, прославлення і шанування святих Бориса і Гліба!

Ілюстрації: Варяги добивають мечами князя Бориса мечами за наказом Святополка Окаянного.

Ілюстрація 2: Поховання Великого київського князя Володимира у Десятинній церкві.