Найдавніша згадка про Вишгород у «Повісті минулих літ» датована 946 р. Літописець характеризує його як «Ольжин град», тобто особисті володіння княгині Ольги. Приблизно тоді ж Вишгород (у грецькій транскрипції «Вусеград») згадує у своєму творі «Про управління імперією» (948—952 рр.) візантійський імператор Константин Багрянородний як одне з давньоруських міст, які торгували з Константинополем. Письмові дані добре узгоджуються з археологічними матеріалами, найдавніші з яких датовані першою половиною Х ст.
Найдавніша згадка про Вишгород у «Повісті минулих літ» датована 946 р. Літописець характеризує його як «Ольжин град», тобто особисті володіння княгині Ольги. Приблизно тоді ж Вишгород (у грецькій транскрипції «Вусеград») згадує у своєму творі «Про управління імперією» (948—952 рр.) візантійський імператор Константин Багрянородний як одне з давньоруських міст, які торгували з Константинополем. Письмові дані добре узгоджуються з археологічними матеріалами, найдавніші з яких датовані першою половиною Х ст.
Від самого початку Вишгород будувався як потужна фортеця, на що вказує й сам корінь «град» у назві міста. Власне, на ранніх етапах його територія обмежувалася укріпленим Дитинцем. Однією з головних функцій Вишгорода був контроль над переправою через Дніпро — стратегічно важливою ділянкою жвавого сухопутного шляху з Києва в Чернігів і міста Північної Русі.
В ХІ ст. давній Вишгород складався з укріпленої центральної частини — дитинця — та відкритого ремісничого району — посаду. Померлих здебільшого продовжували ховати на розташованих довкола міста курганних могильниках. Попід схилами вишгородських пагорбів функціонувала гавань і стратегічно важлива переправа через Дніпро.
На дитинці, площа якого складала понад 8 га, були розташовані двори рядових міщан і заможних вишгородців. Його домінантою була церква св. Василя, а після 1020-х рр. — церква-усипальниця свв. Бориса і Гліба (до 1070-х рр. — дерев’яна, згодом — кам’яна). Більшу частину міського населення ХІ ст. складали ремісники-гончарі та їхні сім’ї. Вони проживали на посаді, площа якого становила щонайменше 19 га.
У ХІІ ст. Вишгород стає центром окремого (хоча й підвладного Києву) удільного князівства. Після спорудження кам’яної церкви-мавзолея свв. Бориса та Гліба він остаточно перетворюється на провідний релігійний центр Давньої Русі. У 1240 р. Вишгород розділив долю Києва й був спустошений монголо-татарськими ордами. Хоча прямих писемних згадок про цю трагічну подію не лишилося, археологічні матеріали свідчать про катастрофічне зменшення населення міста та його занепад на довгі наступні століття.
За обсягами гончарного виробництва вишгородський посад (ремісничий район) не мав рівних в усій Східній Європі середньовічної доби. Перш за все, він обслуговував потреби жителів Києва й був тісно пов'язаний із адміністрацією київського князя. Етнокультурна неоднорідність населення посаду свідчить про те, що за князювання Володимира сюди спеціально переселяли кваліфікованих ремісників-гончарів із різних куточків держави.
За обсягами гончарного виробництва вишгородський посад (ремісничий район) не мав рівних в усій Східній Європі середньовічної доби. Перш за все, він обслуговував потреби жителів Києва й був тісно пов'язаний із адміністрацією київського князя. Етнокультурна неоднорідність населення посаду свідчить про те, що за князювання Володимира сюди спеціально переселяли кваліфікованих ремісників-гончарів із різних куточків держави.
На рубежі Х—ХІ ст. південніше дитинця виникає великий ремісничий район, населення якого спеціалізувалося передусім на виготовленні керамічної продукції. У період розквіту (перша половина ХІ ст.) населення цієї частини міста могло складати від 2600 до 3120 осіб. Всю її площу (понад 19 га) займали однотипні житлово-господарські комплекси, що включали в себе житло, об’єкти господарського призначення та гончарну піч-горн.
Загалом, за підрахунками науковців, тут одночасно могло функціонувати 250—300 горнів. Житла першої половини ХІ ст. мали зрубну конструкцію й були на 0,9—1,5 м заглиблені в землю. Найбільш ранні гончарні горни мали невеликий робочий об’єм (діаметр не перевищував 1 м) та досить просту конструкцію.
Наприкінці ХІ ст. на вишгородському посаді склалася садибна система: окремі житлово-господарські комплекси почали розгороджувати парканами. Площа садиб варіювалася від 220 до понад 500 м2. У житловому будівництві поширення набувають напівземлянки каркасно-стовпової конструкції та наземні споруди із заглибленими господарськими коморами-підклітами. Гончарні горни стають дедалі більшими за розміром і конструктивно складнішими.
Крім жител і горнів, до складу садиб могли входити господарські комори, глинники для попередньої підготовки гончарної сировини, ями для відходів, сушарки для снопів, ями-смолокурні для добування смоли та дьогтю, загони та хліви для тварин тощо. У лініях парканів добре фіксуються проміжки — залишки воріт, які свідчать про повсюдне використання гужового транспорту. Зафіксовано кілька відрізків давніх вулиць, котрі, зважаючи на особливості рельєфу, в загальних рисах повторювали сучасне планування.
У другій чверті ХІІ ст. вишгородський посад остаточно гине в пожежі, що пов’язують із подіями 1136 р. Тоді, за літописними даними, чернігівські князі Ольговичі разом із половцями спустошили київські околиці «до Вишгорода».
Головною архітектурною домінантою Вишгорода та його знаменитою на всю Русь святинею була церква-усипальниця Бориса і Гліба. Спорудженню кам’яного храму, згідно писемних джерел, передувало функціонування низки дерев’яних церков, які змінювали одна одну протягом ХІ ст. Мурований храм почав зводити близько 1073 р. Святослав Ярославич, а завершив будівництво його син Олег лише в 1112 р. У 1115 р., до сторіччя смерті святих братів, церкву було урочисто освячено за участі більшості тогочасних давньоруських князів і церковних ієрархів.
Головною архітектурною домінантою Вишгорода та його знаменитою на всю Русь святинею була церква-усипальниця Бориса і Гліба. Спорудженню кам’яного храму, згідно писемних джерел, передувало функціонування низки дерев’яних церков, які змінювали одна одну протягом ХІ ст. Мурований храм почав зводити близько 1073 р. Святослав Ярославич, а завершив будівництво його син Олег лише в 1112 р. У 1115 р., до сторіччя смерті святих братів, церкву було урочисто освячено за участі більшості тогочасних давньоруських князів і церковних ієрархів.
Храм був однобанним, типологічно нагадуючи Спаський собор у Чернігові. Він мав три поздовжні галереї-нави та три виступи-апсиди у вівтарній частині. У західній частині містився притвор-нартекс, над яким розташовувалась верхня галерея–хори. За своїми розмірами (42 ? 24 м) Борисоглібська церква була одним із найбільших давньоруських храмів; реконструйована висота становила близько 30 м.
Архітектурний декор оформлювався за допомогою фігурної цегли-плінфи, рожево-жовтого загладженого розчину, фасадних напівколон. Внутрішній інтер’єр оздоблювався деталями зі специфічної сланцевої породи — овруцького пірофіліту. Дах церкви було вкрито листовим свинцем, стіни прикрашено фресковим розписом, а підлогу викладено вкритими поливою керамічними плитками.
